Що відомо про дивізію «Ваффен СС» «Галичина»?
Дивізія «Галичина», або 14-а гренадерська дивізія фронтових військ СС «Галичина», була створена 28 квітня 1943 року для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом і входила у склад військ «Ваффен СС» Німеччини у 1943–1945 роках. Вона була однією з двох десятків дивізій СС, створених з іноземців, що жили не лише у союзних з Німеччиною державах, але і на окупованих територіях.
Ініціатором створення дивізії був губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права мати назву «українська», щоб не пропагувати ідею незалежності України. Її назвали «галицькою», бо складатися з жителів колишніх австрійських територій Галичини. Сучасний державний герб України – «тризуб» – був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев».
Створення дивізії вітав керівник Українського центрального комітету, професор Володимир Кубійович та Українська греко-католицька церква, яка отримала право надсилати до неї своїх капеланів. Мельниківське крило Організації українських націоналістів, ОУН(м), закликало молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР. Офіційно бандерівське крило ОУН(б), виступало проти формування дивізії та навіть закликало не вступати до лав дивізії, хоча чимало членів організації з часом опинилося серед дивізійників.
Рядовий та найнижчий командний склад комплектувався з українців-галичан, командні посади від командиру батальйону та вище до 1945 року переважно обіймали німці. Командиром дивізії призначили бригадефюрера СС Фріца Фрайтаґа, начальником штабу – майора Вольфа Гайке, представником Бойової управи – сотника Дмитра Паліїва.
Вербуючи галичан до дивізії, німецькі пропагандисти та уповноважені Військової Управи переконували, що йдеться про боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації – більшовиків і на боротьбу за Україну.
У травні-червні 1943 року зарахували у дивізію 13 тисяч, у листопаді було додатково призвано ще 6 тисяч, у навчальні табори відправили 17 200 осіб. Певну частину вояків до «Галичини» мобілізували примусово.
Для вишколу дивізійників було організовано 45 таборів, розташованих у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині. Головною базою був спочатку табір у Гайделяґері, а згодом – у Нойгаммері.
У липні 1944 року дивізія у складі 13-го армійського корпусу 4-ї танкової армії групи армій «Північна Україна» брала участь у битві під Бродами проти досвідченої Червоної армії. У боях під Бродами вона зазнала повного розгрому – з 11 тисяч українських дивізійників загинули близько 8 тисяч. Вийшли з оточення лише близько 3 тисяч, з яких близько 1,5 тисячі під німецьким командуванням відступили у напрямку Закарпаття. Значна частина тих, хто вижили, вступили в Українську повстанську армію (УПА).
Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами. З осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії.
Після капітуляції Німеччини дивізія в італійському Ріміні здалася у полон англо-американським військам і була інтернована. Після 1948 року дивізійників прийняли у Британії, США, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країнах.
Нюрнберзький процес, який відніс до СС і війська СС, а не лише каральні органи, такі як загальна СС, з’єднання СС «Мертва голова» та інші поліцейські спецслужби, визнав злочинною не всю структуру СС, а лише «групу, яка складалася з тих осіб, яких було офіційно прийнято в члени СС», «людей, які були особисто замішані як члени організації у вчиненні злочинів, за винятком однак тих осіб, які були призвані в цю організацію державними органами, причому таким чином, що вони не мали права вибору, а також тих осіб, які не вчиняли подібних злочинів».
Доказів скоєння вояками дивізії воєнних злочинів Нюренберзький трибунал не знайшов.
Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 році для розслідування фактів можливої присутності у Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України та країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена.
За результатами вивчення архівних матеріалів і допиту свідків у Канаді й Західній Європі комісія підготувала звіт, в якому жоден із емігрантів-колишніх учасників дивізії «Галичина» не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни. Також було визнано, що членство в дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді, і не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.
Серед українських істориків переважає думка, що доля дивізійників була скоріше трагічною, ніж героїчною.